Голодомор устами очевидців

Тема голодомору 1932-1933рр. більше 50 років була забороненою. Тільки з кінця 1980-х правда про голодомор поступово відкривається і стає більш доступною для всіх бажаючих дивитися в очі власної історії. В Україні й нині живуть десятки тисяч людей, котрі зберігають пам’ять про жахливі події голодомору й можуть донести унікальні свідчення до нинішнього та прийдешніх поколінь.

Микола Піскун, 1926 р. н., смт Сиваське, Херсонської області, пише : „ У 1933 році померла моя сестричка..., їй було лише три роки. Вона не кричала ,не вередувала, а лише тихо просила їсти..."

А ось, що писав , Олексій Степаненко, Херсонської області. „Слава Богу, що згадали дітей війни, малолітніх в’язнів сталінських концтаборів, та прикро, що мало хто пам’ятає про дітей голодомору. Про тих дітей, яким голодомор покалічив життя, зробив їх малолітніми сиротами, лишив батьківської ласки та опіки. Як на мене, то найстрашніший період голодомору був весною 1933 року. Батько мій поїхав у пошуках хліба, та й не повернувся. Невдовзі поїхав брат — і його не дочекалися. Залишилися ми з мамою удвох. В дитячі ясла мене не прийняли, бо мама не була колгоспницею, вона тоді на пошті працювала. Як кажуть, дійшли „до ручки". Щоб якось вижити, мама змушена була покинути роботу й пішла працювати в колгосп, бо там на полі обід варили. Тому мама брала мене з собою в поле. Зароблений обід трішки з’їдала, а решту — мені. Вдома не було чого їсти. Мама зовсім ослабла й одного разу бригадир сказав: „Іди, Параско, додому, з тебе вже ніякого толку". І ми пішли... Мама, відчуваючи, що на неї вже чатує смерть, каже мені: „ Як буду вмирати, то задушу й тебе, щоб не мучився, не вмирав голодною смертю". Увечері того ж дня вона, сердешна, віддала Богові душу. Мене, семирічного, забрали в сільський притулок. Кожного дня туди поступали діти, навіть із сусідніх сіл їх підкидували. Згодом тих дітей. Чиї батьки або близькі родичі вижили, відправляли по домівках..."

С. Волокін, із села Воскресенки , Новотроїцького району, так згадує події голодомору : „Жила сім’я: чоловік, жінка і дві доньки. Чоловік заробив багато зерна, але влада все забрала. Батько пішов по селах шукати їжу, але загинув. Жінка, щоб врятувати одну дитину, вирішила не годувати іншу, меншу доньку. Вона вмерла з голоду, а старша мабуть і досі у сні бачить свою меншу сестричку.

...Якось хлопчик заліз у будинок сусідів, коли хазяїв не було вдома. Він з’їв всю їжу, яку знайшов у будинку. Про це дізналася сусідка і заманила хлопця в будинок, кажучи, що дасть йому їсти, а сама вбила його. Був випадок, коли знайшли в будинку жінку на лаві. Вона вмерла, а біля лави в полоні рилися її діти, шукаючи якісь зернятка. Здається, що вони й не помітили, що мама мертва. Діти згодом також вмерли, так і не наївшись."

Ілля Андрійович Шепель, з села Станіслав Білозерського району, інвалід Великої вітчизняної війни, описує: „У нашому селі розкуркулили середняків. Я був комсомольцем і ходив по дворах шукати хліб. У 1932 році урожай був у нас середній, але коли почали збирати, то на колгосп був накладений непосильний план — 32 тисячі пуді. Набрали тільки 16 тисяч пудів. Тоді почалося „розкуркулення". На висилку відправляли добрих трудівників-середняків."

Іван Дмитрович Назаренко, із села Софіївка Новотроїцького району :

„ Я народився у 1922 році в селі Паліївка Ямпільського району на Сумщині. У 1926 році батько з сім’єю пересилився у губернію, де придбав в оренду землю і займався хліборобством. У нашій сім’ї, що проживала на хуторі Чернігівка Новотроїцького району, було шість душ: батько, мати і нас четверо дітей. У 1932 році батьку принесли план здачі хліба державі. Батько вивіз зазначену кількість зерна на приймальний пункт, застався клунок відра на три на суп і кашу, бо молоти уже не було чого. Після виконання першого плану батьку піднесли другий план. Батько взяв на плечі останній клунок і одніс на приймальний пункт. Вдома зосталась корова і з десяток курей. Активісти колективізації — Яків Стрюк, Якименко, Мисник та інші підсобники, забрали все. За невиконання другого плану хлібоздачі батька забрали в НКВС, а до нас знову прийшли активісти і почали нишпорити по всіх кутках. Паслін сушений мати всипала в торбинку із полотна, забила гвіздок у камін і причепила там на мотузку. Один із      активістів — Яків Струк — не поганьбився нічим, поліз у піч, знайшов торбинку із пасльоном і забрав з насмішкою. Таким чином, у нас, тобто у матері з чотирма дітьми, залишилася лобода з курієм і кропивою на городі і кіт, що ловив мишей. У кутку над столом стояло чотири ікони, а на полиці, яку зробив батько, лежали книжки: „Кобзар" Тараса Шевченка, багато томів великого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфроніна. Активісти познімали ікони, повикидали у двір, потімзабрали всі книжки, скинули на купу на ікони і підпалили. А одежу і вишиті  рушники із домотканого полотна — все забрали і повезли з собою. Я вижив. Багато чого довелося пізнати мені у житті, але зі свого життя я зробив висновок: найтяжча біда для людини — терпіти несправедливість.

Дарина Анісіна із села Софіївка, згадує події 1932-1933 рр. : „Коли прийшов голодомор, ми почали вишукувати харчі. У хліві ми знайшли багато бур’яну. Почали вимочувати з нього зерно, яке терли, з нього Мама пекла нам деруни. Мука з мишію була дуже гіркою, але деруни ми їли. Не стало насіння мишію, почали м’яти гречану полову і пекти млинці. До середини зими не стало і полови. І тут я згадала, що коли сусідка тьотя Даша різала телят свиней, ми з братом пару шкур, і заховали. Хоч їх було мало, але вони були дуже важкі. Принесла їх додому, ми їх порізали на маленькі шматочки, і почали смажити в печі, а потім варили. В окропі шкура розбухала, ставала м’якою, товщиною з палець. Запах був неприємний. Можливо, навіть, вони й врятували нас від голодної смерті. Настала весна, з’явилася лобода, кропива та інший бур’ян. Зранку ми йшли на поляни збирати собі обід. Прийшли додому, мама забирала бур’ян і готувала нам обід, а потім вечерю..."