Дружина стала у стрій замість чоловіка

Кожен день, коли пані Анна приходить на службу, бачить обличчя свого чоловіка. Його портрет – на пам’ятній дошці,  встановленій на території навчального центру Десантно-штурмових військ у Житомирі. Саме в цьому підрозділі служить Анна. Інколи усміхається, дивлячись на до болю знайомі риси обличчя. Ніби до живого. Частіше смуток огортає серце!..  У такі хвилини обережно торкається долонею чорного холодного граніту. Відчуває, як гарячі сльози падають на руку.

16 лютого буде два роки, як вона служить тут. Жодного разу не пошкодувала, що пішла в армію, що обрала саме цей підрозділ. Хоча б тому, що тут щодня бачиться з коханим. Історія їхнього кохання надзвичайна. Вона зі шкільних років. Сиділи за однією партою у школі села Гурівці  Козятинського району. Це рідне село Анни, Олександр був з сусіднього. Як потім чекала його повернення з армії, як він оригінально освідчився їй, коли пропонував руку і серце! Якими ж вони були щасливими!

Молодший син продовжує чекати тата

- Старший син Анни й Олександра Євген  у четвертому класі, він розуміє, що тата нема і вже не буде з нами, - розповідає жінка. - А ось молодший…  Влад першокласник. Живе з думками, що тато десь поїхав і невдовзі повернеться. Навіть коли про це не говорить, у нього на обличчі написано.

Кошти, виплачені за загибель чоловіка, пані Анна витратила на придбання житла. Мають квартиру у Житомирі, за місцем служби. Не нова, з вторинного ринку, але три кімнати. Незважаючи на те, що на першому поверсі тепла. Нині у них свій розпорядок дня. Мамі треба бути на службі о восьмій ранку. У синів уроки розпочинаються на півгодини пізніше. Але з дому виходять разом. По дорозі Анна супроводжує своїх помічників у школу. Далі добирається на службу. Після уроків діти залишаються у групі продовженого дня. Мама забирає їх, повертаючись зі служби. Коли виникає необхідність, їй допомагає свекруха, мама Олександра. Лідія Іванівна уже на пенсії. Приїздить з села. Тоді і дітям веселіше, і Анні простіше.

- Звичайно, хотілося б, аби Євген і Влад відвідували якийсь з гуртків чи спортивну секцію, - каже вона. – Поки нема такої можливості. Я «прив’язана» до служби, самих відпускати не наважуюся, малі ще. Можливо, згодом, коли трохи підростуть.

Старший Євген уважно придивляється до мами. Особливо, коли вона у військовому однострої. Якось пригорнувся до неї і сказав їй: «Я теж хочу бути, як ти і тато, військовим».

Рахуєш до трьох – і шарпаєш за кільце

Коли Олександра не стало, Анні було тільки 27. Під час служби він інколи брав її з собою на стрибки з парашутом. Робив це неспроста. Хотів, аби і вона спробувала. Казав, що таких неймовірних відчуттів вона ще не знала. Відмовлялася. «Боюся, Саша, - говорила вона. – Здолати такий страх не для мене».

- Після того, як Саші не стало, мені вже нічого не страшно, - каже пані Анна. – Страх відступив, коли згадала, як це робив чоловік. І я зробила! З думкою про нього.

Перед першим стрибком проходила відповідну підготовку. Так сталося, що в групі парашутистів Аня виявилася єдиною жінкою. Каже, хто має невелику вагу, хто невисокого зросту, такі стрибають в останню чергу. Гвинтокрил Мі-8 підняв їх на висоту 800 метрів. За її словами, перші стрибки роблять саме з такої висоти. Порахувала, як вчили, до трьох, шарпнула за кільце - і відчула, як уповільнився її політ. Не обійшлося без непередбачуваного. Її занесло далі від планованого місця приземлення, аж на гречане поле. «Ти, Аня, як пір’їнка, - говорили їй. – Тебе могло занести ще далі».

Наступні сім стрибків були з 600 метрів. З такої висоти стрибки називають бойовими. У червні минулого року за один день виконувала їх двічі. Те само повторила у серпні. Стрибки з парашутом, це додаткові плюси до послужного списку військового. А як діти пишаються тим, що мама стрибає з парашутом!

Аня зізналася, що має намір виконати ще одне прохання чоловіка. Саша щоразу купався на Водохреще. Вона в цей час залишалася на березі водойми. Спочатку це було на березі ставка у їхніх Гурівцях, потім - у навчальному центрі, тут військові купаються у річці Тетерів, що протікає через місто. Не злякалася неба, то й води не побоїться.

Мріє стати офіцером

Що довше пані Оцабера на службі, то більше їй хочеться досягати нових висот.  Найважчими були перші півтора місяці, що їх провела на полігоні, проходила вишкіл разом з іншими новобранцями. Нині у неї своя ділянка роботи - займається оформленням документів військових при прийомі на службу чи звільненні з неї. Має звання старшого солдата. За плечима в Анни дві освіти – спершу закінчила педагогічне училище, потім – педагогічний університет. Навчалася у Вінниці. Поки людина молода, треба прагнути більшого. У її планах – здобути офіцерське звання.  

- Veni, vidi, vici  - татуювання з такими словами було на грудях її чоловіка.  Прийшов, побачив, переміг – так вони звучать нашою мовою.

Співрозмовниця каже, що за таким принципом жив її Саша. Тепер ці слова міцно засіли в неї у кутках пам’яті. Та й гасло їхнього підрозділу  спонукає до дії. Воно звучить так: «Вчись перемагати!». Якщо керуватиметься такими принципами, неодмінно доб’ється свого. Тим паче, що батьки уже не проти, щоб служила. Попервах мама зі сльозами на очах відмовляла від наміру йти в армію. Потім змирилася. Тільки після того донька підписала контракт з військовими.

Анна використовує кожну можливість, аби провідати батьків. У  відпустку проситься у липні. У цей місяць у них багато іменинників. Аня народилася 6 липня, Саша – 23-го, їхній молодший син Владислав – 20-го, її мама – другого, Сашин батько – 15-го. Іменини – протягом усього місяця.

Помер на операційному столі

Олександра Оцаберу призвали в АТО під час третьої хвилі мобілізації. Служив у 128-й гірсько-піхотній бригаді. Під час одного з обстрілів зазнав поранення. Прикрив собою товариша. Осколками пошкодило спину. Лікувався.  Під час лікування отримав сумну звістку – снайпер застрелив його друга. Коли виписали зі шпиталю, сказав дружині, що знову їде до хлопців на передову. Воював під Дебальцевим. Після виходу з «пекла» їх відпустили додому у коротку відпустку. Відтак знову повернувся на фронт. У 2016-му демобілізувався. Втім, служба уже не відпускала його.

Підписав контракт з 199-им навчальним Десантно-штурмовим центром. Служив інструктором. Дружина раділа, що нарешті чоловік буде вдома. Одного разу, повернувшись зі служби, Саша засмутив її. Сказав, що їх  відправляють в АТО. Ненадовго – на два місяці. Насправді пробув майже півроку.

День 11 листопада 2016-го став фатальним для бійця. Олександр вів групу у розвідку. Йшов першим. Зачепив розтяжку. Вибухом сильно пошкодило ноги. Побратими на руках донесли його до машини. Доправили до лікарні. Його серце зупинилося на операційному столі. Лиху звістку дружині принесли у школу в Гурівці, де вона працювала на той час. У ту саму школу, у стінах якої вони познайомилися, де вперше зізналися в коханні…  

Віктор СКРИПНИК

Читайте також:

Козятинщина в траурі. Сьогодні проводжаємо в останнню путь Олександра Оцаберу, який загинув в АТО. Йому було всього 27

Час не лікує, рана не заживає. У житті матері загиблого Олександра Оцабери — щодня кладовище

В печалі. Скорботі. Та в бога його душа.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.