Боїться живих, бо з мертвими вже відпрацював

Перший раз ми зустрілися в моргу Києва під час Революції Гідності. Так сталось, що я його впізнав, по ходу привітався. Як не дивно, він також признав мене. Протягнув руку для вітання, як до свого. Я ж зробив паузу, на що він щиро розсміявся:

— Що страшно, цураєшся? Признавайся, що більше?

Зніяковівши, я подав зразу дві руки. Потрясаючи його руку, як артист, я явно не щиро посміхався, що він помітив і тішився, що притис мене як журналіста. Оговтався я швидко, бо до цього служив у поліції, де слово було, як зброя (і не таке бувало). Стартував з анекдота.

— Це про твою професію. Хочеш?

— Ну давай.

— Сидять вдома за столом  два куми. Банячать. Дійшли до того стану, коли закуска є, а самогону немає. Тут один питає: “Куме, як помру, ти прийдеш на похорон і вінка принесеш?” “Так”, — каже кум. Тоді перший каже: ”Куме, ти на похорон приходь, але без вінка. Бог з ним з тим вінком. Гроші давай вже пробухаємо. А вінка принесуть інші.

Сміявся він щиро, як кажуть, на всі зуби. Потім став заперечувати:

— Я там вже не працюю.

У Козятині ніхто не знає та й батько і мати не здогадуються, що їх син більше десятка  років пропрацював у моргу в Києві. Повторюся, що познайомились ми під час Майдану. Про те, що він з Козятина, я не знав. Вік у нас різний. Тим не менше, він мною керував. А я в йому побачив професіонала беззаперечно і виконував все, на що він мені  вказував.

Я вже тепер у нього спитав про професію, ким тепер став і як там опинивсь?

— Усе починалось банально. Батько, мати залізничники, троє дітей. Хата є, розкоші звичайної немає. Але нас виховали гарно. Ходили інколи в церкву. ВІдслужив в армії. Подавсь в Київ. За рік забухав так, як кажуть, до ручки. Так повертатись в Козятин сумління перед батьками не дозволяло. Ровесників цуравсь, що фізично крепкий десантник ростом 185 см так різко впав на дно.

— І який вихід ?

— Сам не знаю, як. На роботу мене вже не брали. Силу в руках ще мав. Алкоголь зробив мене буйним. Попавсь ментам, які не маючи що з мене здерти, крепко побили, викинули біля церкви, що примикає до лікарні. На ранок прийшов священик, який став моїм  духівником. Став жити біля церкви, а то просто в церкві. Винести покійного з будь-якого поверху жилого будинку стало буденністю. Ковпак священика мене сильно змінив. Доходи стали рости краще, ніж на будівництві.

— І що сталось ?

— В один день мій духівник заборонив займатись цією справою. Я підкорився, оскільки в місті вже знав дуже багато судмедекспертів. По настанові, по слову пішов працювати в морг. Мене прийняли беззаперечно. Я поступив навіть вчитись на фельдшера. Але покинув, знову по слову духівника. Виявилось, що моя базова середня освіта дуже примітивна.

— Що ти робив в морзі?

— Спочатку я був різноробочим. В основному, носив труни. Поступово мене призначили санітаром, тоді я вже надів білий халат і почав виїжджати на місця смерті людей, складати акти, описи, і лише зрідка допомагав перекладати великі тіла, 150-160 кілограм вагою. Спочатку в перший період було дивне ставлення до тіла. Було страшно, але з іншого боку розумів, що мертві люди не роблять нічого поганого. Я швидко звик. Поступово це перестало здаватися для мене чимось страшним. Це просто померлі люди. Я почав жити  абсолютно нормально Уявіть, у мене не пропадав апетит, під час обіду я міг добре поїсти і знову братися за роботу. Спочатку я схуд, але знову набрав свою вагу. Я міг при покійниках з колегами пожартувати. Говорити щось про своє і веселе

— А що стимулює таку роботу?..

— Безумовно, фінансовий дохід. Але якщо ви підійдете до стоянки автомобілів співробітників моргу, то побачите: там нема надто дорогих авто. Стримував духівник. Я розумів, якщо порву з ним відносини, то пропаду, як руда миш.

— Існує стереотип, що багато працівників моргів п'ють?

— Стверджую, що це не так. Випивали, звичайно, але помірно, щоб зняти стрес. Все-таки вплив на психіку. Та й робота дуже шкідлива, якщо не дотримуватися всіх правил по техніці безпеки. Ми дихаємо формаліном, це хімія, вона забиває легені.

— А оплата поза касою? Так звані ліві?

— Принципово, це помірні ціни. Багато взагалі безоплатно. Навантаження велике на спеціалістів.

Невеличка пауза співрозмовника зі скорботним поглядом наповнились діалогом.

— Велика некомплектність. Буває до десяти тіл проходить за день через мої руки. А буває 20-40. Плюс багато часу забирає неприродня смерть — аварії, побутове вбивство, бійка. Найчастіше це в спеку, від спеки зазвичай сердечники страждають.

— Що таке твій особистий біль? Таке буває?

— Для мене це тіла  дітей. Аварії, де гине молодь. Родичі мені, слава Богу, не попадалися.

— А як одруження, спілкування з ровесниками?

— В основному це в професійному колі. Я не одружений. Дівчата, в яких я закохувався, або, взнавши про мою роботу, полишали мене і тікали, міняли телефони, інколи квартири. Боялися. А я хочу дружину і дітей. Тому звільнивсь. Пішов в армію, де мої навики дуже згодились на війні.

За словми співрзмовника, він, як досвідчений, так упаковував безнадійних трьохсотих наших хлопців, що вони доїжджали до більш фахових лікарів і ті їх витягували з того світу. Прослужив він півтора року медиком. Чим пишається. Скоро одружується. Вже чекає дітей. Вчиться на елітного кухаря. Хоче на трасі десь під кордоном годувати водіїв та путників. Його дружина має досвід саме в цій сфері.

— Чого ти боїшся ?

— Як не дивно, живих людей. Як поводитись з мертвими, я досконально знаю. З живими набагато складніше. Я маю християнське віросповідання і, відповідно, духівника, через якого мене благословить Бог своєю мудрістю.

— Ти просиш у Бога? Як молишся ?

— Дуже коротко: “Боже, засунь мене сьогодні куди ти хочеш, щоб я не заліз, куди не треба”.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.