Зараз дивлюся на онуків і його діточок, і бачу в них Максима

• Пам’ять. Він був професійним військовим і техніком за покликом душі. Про таких кажуть, що мав золоті руки.
• Обіцяв друзям і дружині, що більше не піде на військову службу, і мабуть так би й було, якби не повномасштабне вторгнення
• московитів

Рік тому, 30 серпня на Донеччині загинув Максим Лінник. Чоловіку було 32 роки. Його військова доля після служби в армії почалася у 2015 році. Служив у 24 окремій механізованій танковій бригаді імені короля Данила, де згодом став інструктором по підготовці молодих спеціалістів. Після завершення контракту повернувся до цивільного життя, але згодом Максим повернувся на військову службу. Служив у Яворові, звідти їх перекинули на Донецький напрямок, а по завершенні контракту — знову зайнявся цивільними справами. 

Коли почалася широкомасштабна війна — пішов до військкомату, проте йому сказали зачекати. Повістки, склавши руки, не чекав, став волонтером, виготовляв загороджувальні їжаки та буржуйки для зігрівання воїнів…

Через рік після загибели Максима, ми зустріли його дружину Ольгу в День пам’яті захисників України. За кілька днів мав бути забіг під гаслом «Шаную воїнів, біжу за Героїв України». Жінка вирішила взяти у ньому участь, але хвилювалася, як без фізичної підготовки пробіжить швидко 2 кілометри, адже бігтиме на першу річницю пам’яті свого чоловіка. Її Максим все робив швидко і зі знаком якості.

— Може в газеті згадаємо про Максима, — запитали ми у Ольги.

— Можна, але він про військову службу мені нічого не розповідав. Я більше про нього знаю з розповідей його друзів і побратимів, — сказала вона. 

Продовжили розмову вже після забігу.

—  Як Максим знов на фронт потрапив?

— Не міг він сидіти, коли почалася великомасштабна війна. Ви навіть не уявляєте, як він рвався у свою 24-ту танкову бригаду. Йому сказали чекати, то він включився в роботу з виготовлення обігрівачів та іншої військової продукції. Потім його призвали і їхня військова частина дислокувалася в Гайсині.

— Ваші сусіди казали, що Максим настільки був у побуті тихою людиною, що не всі знали, що такий є. Розкажіть про нього і якщо можна, як ви зустрілися?

— Ми навчалися у нашому училищі. Я — кухар-кондитер, а він — будівельник. А зустрілися в Криму, там у нас була виробнича практика, там і познайомилися.

Коли Максим йшов в армію на строкову службу, запросив мене. Мої батьки казали не їхати та я поїхала.

— Така доля, — підключається до розмови мама Ольги Алла Василівна. — Два роки чекала його, а коли він відслужив, переїхав до нас жити.

— Моя мама Максима любила, як рідного сина. Вона від звістки, що він загинув, була сама не своя. Вона спеціаліст тістечка випікати, а на 9 і 40 днів два вірші в його пам’ять написала, —  каже дружина Героя.

— Для мене Максим був, як син. Це була дорога мені дитина і я згадую про нього з великою любов’ю і шаною. Безмежно вдячна Господу, що благословив мене мати такого сина. Від першої нашої зустрічі Максим ніколи нічим мене не образив. Він був дуже чудовою людиною. Найбільші його чесноти — це любов до всіх. Він був самим люблячим чоловіком, найкращим батьком, сином і зятем. Він був молодшим, але з ним хотілося розмовляти. Він був розумним не по своїх роках, і з ним хотілося радитись. Ще до війни на всі свята він був душею компанії. Дуже любив всіх пригостити і розвеселити. 

Коли почалася війна, він своїм друзям казав: «А хто буде захищати рідну землю, коли багатьом страшно? Я не стальний, мені теж страшно, але у мене є родина, яку я маю захищати». Зараз дивлюся на своїх онуків, а його діточок і бачу в них частинку Максима. Бачу його в маленькому Макарчику, розумні речі і жартівливі приколи в Назарчику, — так розповідала теща про свого зятя. — Максим, коли служив у Гайсині, їздив на службу машиною чи мотоциклом, а останній раз він взяв рюкзак і пішов. Так відразу стало на душі тривожно.

— Олю, ваш чоловік любив всіх розвеселити, можете розповісти про найцікавіший його прикол?

— Нічого собі прикол. Це було, коли він був у Мукачево. Казав, я тут займаюсь звичайними справами, а потім, як грім серед ясного неба: «Олю, зустрічай, ми їдемо ешелоном через наше місто на Донецький напрямок». А потім по телевізору бачили з мамою, як наш Максим переганяє танки на лінії зіткнення під час російсько-українського розмежування.

Ольга відзначає, що Максим був винятково-показовим чоловіком і особливо люблячим батьком для своїх синів — Назарчика та Макара. Для них він завжди знаходив час та сили, яким би втомленим не був. Був вірним та щирим другом.

— Олю, як пройшов ваш забіг, у вас все вийшло?

— Ви знаєте, все пройшло легше, ніж я думала. Під час забігу мені здавалося, що моя половинка, яку забрала від мене війна, біжить поруч зі мною, і як завжди, підтримує мене.