«Мийка вагонів могла стати міною»

• Згадуємо. У день 38 річниці Чорнобильської трагедії ми мали розмову із завідувачем центру виявлення та профілактики хвороб Леонідом Ящуком.
• Говорили про перших евакуйованих з Прип’яті, про першотравневу демонстрацію і концерт на стадіоні в день перемоги та про небезпеку, якої
• вдалося уникнути

У 1986 році, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Леонід Ящук очолював санепідстанцію. Тож він, як ніхто, знає, що відбувалося в Козятині на той час. 

— Леоніде Олександровичу, коли козятинчани дізналися про радіацію, адже центральна влада намагалася робити вигляд, що страшного нічого не сталося?

 — Про аварію на Чорнобильській атомній електростанції санепідемслужбу району офіційно проінформували 2 травня 1986 року, коли нас, головних санітарних лікарів викликали у Вінницю з приладами ДП-5а, ДП-5б для їх перевірки. Виявилось, що вони занижували рівень радіації в 10 разів. Тому ми надалі заміри коригували, і 30-го квітня 1986 року нас зобов’язали організувати заміри радіації кожні дві години цілодобово.

Першого травня перед першотравневою демонстрацією я перевірив записи чергового за ніч і був здивований його записами про рівень радіації. Він був дуже високим. Після аварії 26 квітня до нас вітер приніс радіоактивні хмари 1-го травня. 

З початку травня в Козятин почали прибувати евакуйовані люди з Чорнобиля, Прип’яті. Працівники санепідемстанції проводили заміри їх радіоактивного забруднення, одночасно на залізничному вокзалі працювали спеціалісти відділкової санепідемстанції по замірах радіоактивного забруднення пасажирів. Офіційно населення було поінформоване про аварію 3-го травня і пропонувалися заходи по захисту від радіоактивного пилу.

— А якась профілактика за вказівкою влади проводилася?

— Йодопрофілактика ураження щитовидної залози населення України, Білорусії не була проведена. Всі встигли, особливо молодь, надихатися та наковтатися радіоактивного йоду.

Владні структури на всіх рівнях не спрацювали, масштаби трагедії замовчувалися, організаційні заходи були несвоєчасними, запізнілими та не ефективними. 

— А хто тоді керував процесом?

— Облік евакуйованих, біженців взяла на себе санепідемслужба в Козятині. Санітарна обробка, переодягання їх проводилось у санітарному пропускнику установи, де було прийнято 173 особи різної статі та віку.

Запам’яталася безпорадність влади, особливо на початку травня. Я інформував органи влади, що не можна проводити святкові заходи на День перемоги 9 травня у зв’язку з високим рівнем радіоактивного забруднення на стадіоні. Мій лист-попередження як головного санітарного лікаря району було проігноровано, діти на стадіоні співали, танцювали, як до аварії.

— Як вам вдалося переконати посадовців не будувати мийку вагонів на залізниці Козятинського відділення дороги?

— У ті дні керівників залізничних підприємств у Козятині зобов’язали облаштувати мийку радіоактивних вагонів біля станції Сестринівка. Але я, маючи знання радіаційної гігієни (проходив курси у 1983 році), категорично відмовився погодити її як головний санітарний лікар району. Слава Богу, знайшлися люди, які думали про наслідки.

На рівні облвиконкому 9 травня 1986 року я отримав від них розуміння і підтримку, і готував відповідь Кабінету Міністрів України про неможливість дотримання норм радіаційної безпеки при її будівництві.

— А що могло бути, якби ту мийку у нас збудували?

— Тоді за чисту воду з криниць у нас довелося б забути.

— З евакуйованими з Чорнобильської зони важко було?

— З багатьма переселенцями з Прип’яті, ліквідаторами підтримую контакти і сьогодні, особливо з тими, які залишилися проживати в Козятині та районі. Зберігаю в пам’яті їх трагедії. Багато з них не витримали дії невидимої радіації і пішли на вічний спочинок.

— Самі ви коли очолили групу в Чорнобильській зоні?

— У червні-липні 1987 року мені довелось очолювати ланку спеціалістів санепідемслужби Вінницької області і місяць працювати вахтовим методом у Поліському районі.

Через рік після аварії ліквідаційні аварійні роботи продовжувалися на забруднених територіях і нам доводилося контролювати рівень радіації, умови праці ліквідаторів та їх харчування.

Дивували нехтування здоров’ям ліквідаторів, відсутність індивідуальних дозиметрів, не використання радіопротекторів, залучення в ряди ліквідаторів осіб репродуктивного віку, в той час, коли за кордоном до таких робіт залучали осіб після 40 років.

На забруднених територіях не було проведено насильне відселення людей і дітей.

Тому ще і сьогодні ми відчуваємо наслідки цієї катастрофи: моральні, економічні, генетичні.

Мирний атом і атомна зброя вимагають великої відповідальності як політиків, так і спеціалістів, і є загрозою для нашої планети.

 

ВРІЗ: «Мабуть, Козятин у 86-у був містом, якому пощастило, допомогло й те, що в нас тривалий час після аварії не було дощу»