Що ховається всередині старовинного вітряка у Білопіллі

• Вітряк, якому вже більше ста років, розташований у Глуховецькій громаді.
• Свого часу його використовували, щоб молоти зерно, а сьогодні це — один із експонатів унікального Музею хліба.
• Ми зазирнули всередину цього без перебільшення чуда техніки і розкажемо, як ця система працювала

Ми у Білопіллі. Це майже околиця Козятинщини. Колись це було містечко, а нині — село у Глуховецькій громаді. І саме тут, на вулиці Бердичівській височіє справжній дерев’яний вітряк, який практично зберіг свій первозданний вигляд до нашого часу. Лишень лопаті не оригінальні. Їх довелося замінити, тому що справжні були дуже довгими і торкалися землі. Довелося погратися і з обшивкою, адже вітряку вже сто п’ятнадцять років.

Двері відчиняються і ми опиняємося всередині вітряка. Вузькими сходами підіймаємося на самісінький вершечок цієї дерев’яної диво-конструкції. Важко повірити, що її збудували у 1910 році, враховуючи стан деревини, з якої виготовили усі деталі.

— Ось вісь, прикріплена до крил вітряка, — показує Сергій Рибачук, директор Музею хліба. — Крила крутили велику шестерню, щеплену з валою. Через металевий вал приходив у рух верхній камінь жорна. Коли треба було зупинити вітряк, використовувалося спеціальне гальмо — мотузку, до краю якої прив’язана колода. Вітряк колись не був обшитий, в ньому були отвори. Мельник кидав цю колоду донизу, мотузка натягувалася і гальмувала роботу лопатей.

Зараз у це дещо важко повірити, але колись уся конструкція вітряка поверталася. Усе завдяки тому, що вітряк стоїть на своєрідному дерев’яному підшипнику. Це як колесо від воза, але зі значно більшим діаметром. Під колесом і над ним — чотири колоди, а поверх — вітряк. Щоб конструкція завжди трималася центру, є спеціальна вісь. Завдяки цьому механізмові вітряк міг повертатися за рухом вітру.

— Основа шестерні — це оригінальне дерево, а зубці довелося реставрувати, — продовжує Сергій Рибачук. — Люди тоді знали рецепти, як правильно вимочувати деревину. Її досі не їдять шашлі. 

Спускаємося нижче, на другий ярус. Під стіною стоїть ліжко, яке привезли із Воскодавинець. Це місце, де мельник міг відпочити. Замість ліжка в ті часи використовували звичайний дерев’яний настил. А перед ліжком велика дерев’яна балка, що за формою нагадує літеру «Т».

— Це Т-подібка, на якій тримається весь вітряк, — пояснює Рибачук. — Це вісь, яка йде в землю. Тут її тонший кінець. Над нами жорна. Ось труба, по якій борошно сипалося вниз. Наскільки підняті жорна, таким буде і борошно. Якщо жорна опущені нижче — буде мілкіше борошно, підняті вище — крупніше. Якщо ще вище підняти, можна вже горох поколоти. Забивався дерев’яний клин, який припіднімав у регулювальному замку важіль, а цей важіль піднімав через вал верхній камінь жорен. Мельник пробував, яке йде борошно і розумів, чи йому треба кілок забити, чи вибити. Більше десяти років Федір Білошкап збирав матеріали на цей вітряк. Дивлячись на якість дерева, зрозуміло, чому.

Саме Федір Білошкап у 1910 році побудував вітряк. Він мешкав у Білопіллі. У ранньому віці залишився без батька, тож змушений був шукати собі підробіток.

— У нас на території села був костел, який знесли за часів Радянського союзу, — розповідає Сергій Рибачук. — Федір Білошкап пішов працювати до ксьондза. Він був дуже здібний, навчився грамоти і ксьондз попросив пана, щоб той продав Федору клаптик землі. Пан погодився, продав йому клаптик землі, він назбирав кошти і ще побудував вітряк. Маючи на той час зерно, борошно і хліб, вижив і сам Федір Білошкап, і його родина. Бо борошно можна було обміняти на будь-що, навіть на дерево чи тканину.

На ділянці, що належала Федору Білошкапу, у 1986 році відкрили Музей хліба, а вітряк — один із його експонатів. Хоча спершу була задумка не музей робити, а просто прибрати цю територію, позаяк усе довкола було захаращене, а обшивка вітряка наполовину зруйнована.















— Хотіли прибрати вітряк, але це не можна було робити, тому що він на всіх військових картах був як геодезична точка прив'язки, — продовжує Рибачук. — Навіть коли проводили розпаювання земель, відрахунок вели від вітряка. За ініціативи Анастасії Бойко, вчительки історії, яка на той момент була вже на пенсії, створили цей музей. Посприяв у цьому тодішній голова райкому партії Геннадій Дубенков. Анастасія Бойко стала першим директором музею. Експонати збирали звідусіль. У нас на території є дуплянки, наприклад, аж з-під Білорусі. Дуплянка — це старовинний вулик. Трактори — з Красівки. Це Житомирщина.















Окрім вітряка, на території Музею хліба є також хата і клуня. У хаті відтворений старовинний побут селян. Тут не лише меблі, а й речі, якими користувалися українці. До прикладу, рубель — старовинна зубчаста праска. Тканину намотували на рубель, клали його на тверду поверхню і катали в одну сторону, завдяки чому тканина натягувалася і вирівнювалася. На стінах хати чимало вишиванок.

— Це не лише з нашого регіону, — розповідає директор Музею хліба. — Тут є з Чернігівщини, Черкащини вишиванки. І навіть зразки європейської вишивки. Багато людей приїжджають до нас на екскурсію і потім надсилають нам килими, вишиванки, серветки, де що знаходять.

На старовинній скрині, яка майже ровесниця Козятина (скриня датується 1870 роком, а Козятин отримав статус містечка у 1874), невелика коробка. У ній зразки хліба періоду Другої світової війни, коли була блокада Ленінграду. А ще хліб космонавтів. Його особливість у тому, що він довго зберігає свіжість.









У клуні зберігається різноманітний реманент. Тут пристосування, якими користувалися, щоб косити, копати і молотити: віялки, солом’яники, в яких зберігали зерно, решета, сита, жорна, ступи, столярний та слюсарний інвентар. А ще різні види вагів.

— Це кантер для зважування, — показує Сергій Рибачук. — Тут два кільця, два гачка і С-подібна пружина. Якщо за маленьке кільце і за маленький гачок на краєчку пружини потягнути і розігнути, буде градація від нуля до пуда, тобто до 16 кілограмів. А коли за велике кільце і за великий гачок розігнути, зважування йтиме від пуда і вище.

На території Музею хліба також чимало знарядь праці, які використовували хлібороби, і солом’яні фігури. Заклад носить статус Народного музею, а фонд нараховує понад тисячу експонатів.

Читайте також:

Криниця любові, яка зцілює: у селі Пузирки відродили унікальне джерело

Його існування — справжня загадка. Знайшли руїни загадкового палацу на Козятинщині

У Поличинцях височіє унікальна церква-фортеця