«Полон вбиває, мовчати — це значить нічого не робити»

• «Вирвали душу і змусили жити», «Моя мрія — побачити тебе живим», «Невідомість вбиває» — із такими плакатами понад дві сотні козятинців прийшли на мітинг-нагадування про зниклих безвісти та полонених.
• Така акція відбулася у нашому місті вперше з початку повномасштабного вторгнення

У центрі площі пусті стільці. На спинки накинуті військові куртки. А перед стільцями — черевики, що поросли травою. Ця експозиція символізує військових, що зникли безвісти. У неділю, 8 червня козятинці та мешканці колишнього Козятинського району прийшли на центральну площу, де відбувся мітинг-нагадування про зниклих безвісти та полонених.

Акцію ініціювала Тетяна, дружина Олексія Гуменюка, бійця 46 аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. У руках вона тримає плакат із написом «Я кохаю, бо шукаю». Її пошуки тривають з 15 січня 2023 року, коли Олексій зник безвісти у Соледарі.

— Це не просто дата, це рубець на моєму серці, — каже Тетяна. — Відтоді я прокидаюся і засинаю з однією лише думкою: «Де ти? Ти живий? Тебе тримають? Ти чуєш? Я тебе кохаю». Мій чоловік — це не лише кохана людина. Це мій дім, мій тил, мій голос у тиші. Людина, яка ніколи не зникне з мого серця. Я знаю, що таких, як я, дуже багато. І щодня ця цифра зростає. Родини, які щодня живуть у цій нестерпній невідомості. Це емоційні гойдалки від скаженої віри, до повної зневіри. Ми не маємо ні відповіді, ні права опустити руки.

Я тут, щоб сказати, що я не мовчу. Я говоритиму за усіх зниклих та полонених, які не можуть сьогодні сказати самі за себе. Я звертаюся до влади, до усіх відповідальних органів. Де ваші обіцянки? Чи ми будемо знати, що з нашими рідними? Де вони? Не залишайте нас у тиші. Ми маємо право знати правду. Ми маємо право шукати та знайти. Ми маємо право постійно про них говорити та повернути кожного зниклого безвісти та полоненого додому. Я звертаюся до людей. Не будьте байдужими. Говоріть про Героїв, які стояли на варті щитом, для того, щоб ми з вами мали змогу спати у своїх домівках, їсти, жити. Бо мовчання — це також зброя, яка вбиває надію.

«Наших не шукають»

Мітинг-нагадування про зниклих безвісти та полонених зібрав понад дві сотні людей. Акція відбувалася у форматі «відкритого мікрофона» — кожен охочий міг підійти і висловитися.

Люба Василюк тримає в руках портрет свого племінника. Його звати Олександр Фомін. Вже чотири місяці він перебуває у полоні.

— Полон вбиває, мовчати — це значить нічого не робити, — каже Любов. — У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, пішов воювати мій старший син із моїм рідним братом. Але так склалося, що брат загинув 26 вересня 2022 року. Син старший так і воює. Потім пішов воювати мій племінник — дитина-сирота. Він залишився в шість років один. І він потрапив у полон 15 лютого 2024 року. Ми підтримуємо його, чекаємо його додому, не мовчимо. Тому що ми його дуже любимо і сподіваємося, що все буде добре.

Син Олени — поліцейський. Він пішов на війну добровольцем. Зник безвісти разом із побратимом, який також із Козятина.

— Господь сказав Аврааму: «Назви мені п’ять праведників і я не буду палити Содом і Гоморру». Із міської ради хтось воює, чи син чийсь воює? Чи хтось зник безвісти? — звернулася Олена до представників міської ради, присутніх на мітингу. 

— Мій чоловік воював, — відповіла Світлана Рибінська, начальник відділу культури Козятинської міської ради.

— Я ці питання задавала і в Міністерстві внутрішніх справ, і в Нацполіції, мені ніхто не відповів, — продовжила Олена. — Я хотіла сказати, назвіть мені п'ять осіб, в яких син або загинув, або воює. У мене з моєї родини воює шестеро. Племінника, якому було 33 роки, ми поховали вже. Решта воюють. Син мій старший майор Національної гвардії України, який весь час на Лиманському напрямку. Чому така несправедливість? Тому ця війна і продовжується. Щоб була хоча б одна людина із Верховної Ради, із Кабінету Міністрів, чий син зник безвісти, вони землю там перерили б і знайшли б його. А наших не шукають. 

Чоловік Катерини, Андрій Ляшук зник безвісти 15 березня 2025 року. Майже три місяці жінка живе в невідомості. І це приносить невимовний біль.

— Серце рветься на частини, просто не хочеться жити, — каже Катерина. — Цей біль зрозуміють тільки ті, хто через це проходить або пройшли. Але коли ти дивишся на оченята свого сина, ти починаєш розуміти, що ти не маєш права здаватися. Ти маєш боротися. Боротися і вірити. Сьогодні ми стоїмо тут, аби нагадати кожному, що безвісти зниклі та полонені не забуті. Ми маємо бути їхніми голосами, не бути байдужими, вірити та чекати, не здаватися, боротися за них, як вони боролися за нас там.

«За два місяці зникло більше ста побратимів»

Ірина — дружина зниклого безвісти Євгена із позивним «Диспетчер». Він служить у 115 окремій механізованій бригаді. Пошук Ірини триває вже майже 17 місяців. Жінка об’єдналася разом із іншими дружинами та матерями зниклих безвісти зі 115 ОМБр. Вони відвідують мітинги не лише в Україні, а й за кордоном.

— Там, де зник мій чоловік, зникло за два місяці більше 100 його побратимів, — каже Ірина. — Це з однієї бригади. Синьківський ліс, так само і Серебрянський ліс, всенький фронт — це тисячі зниклих безвісти. За даними Міністерства внутрішніх справ, до 80 тисяч вже відкрито кримінальних справ. Точно цифру ніхто не називає. Ми їздили в Туреччину на мітинг. Наші плакати з величезною кількістю зниклих безвісті, а їх вже до 700. Це ті, що ми об'єдналися однією бригадою. А скільки людей не шукають, скільки не можуть подати електронні дані, заповнити форму чи ще щось зробити.

Виступила на мітингу родина зниклого безвісти Олександра Ковальчука з Вінницької бригади ТРО. Вже 25 місяців рідні не знають, що з ним. Олександр разом із побратимами захищав Бахмут. Виступила дружина Вадима Куцого, військового з 214 штурмового батальйону Opfor. Вадим зник у Бахмуті два роки тому, 22 травня. Виступили і від імені дружин і матерів військових, які зникли на Курському напрямку.

— Ми вимагаємо справедливості та дій, а не байдужості та мовчання, — каже жінка. — Хлопці, які проходили службу у 94-му прикордонному загоні міста Чоп Закарпатської області були прикомандировані до 225-ї штурмової бригади. Хоча жоден із них не є штурмовиком і не мав ні досвіду, ні фахового навчання в цій сфері. Величезна кількість військових зниклих безвісти були залишені там напризволяще. Кинуті без жодної підготовки. Взагалі без належних засобів на існування. Командування не надає жодної інформації рідним. Не сприяє у пошуку хлопців. Де наші чоловіки? Чому командування мовчить? Де шукати відповіді на запитання і правду? Ми вимагаємо правди і повернення наших рідних.

Попросили також звернути увагу на відсутність ротації. Під час мітингу порушувал й інші питання. Зокрема, те, що вечорами в кафе гучно грає музика і її чутно, бо не закривають вікна. «Ми не кажемо, що не потрібно зовсім нічого відзначати. Але це треба робити тихіше, щоб це не зачіпало матерів та дружин, чиї сини й чоловіки загинули, зникли безвісти або потрапили в полон», — кажуть рідні безвісти зниклих та полонених. Звернули увагу і на те, що багато козятинців не зупиняються під час загальнонаціональної хвилини мовчання.

Ведуча мітингу Дар’я Мінаєва сказала, що такі акції проводитимуть у Козятинській громаді і в подальшому. Наприкінці демонстрації відбувся авто-мотопробіг, який організувала громадська організація «Учасники АТО/ООС та патріоти Козятинської ТГ». 

 

Читайте також:

Новий абсолютний антирекорд: рф атакувала Україну 499 повітряними цілями

Квадрокоптери і виносні антени передали нашим захисникам

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.