«Вона творила добро, але тихо». Пам’яті Бульбашкової феї Наталії Мельничук

• Минуло дев’ять днів, як перестало битися серце Наталії Мельничук.
• Багато козятинчан знали її як Бульбашкову фею.
• Артистичною вона була з дитинства, не лише організовувала свята, а й була волонтером, працювала з дітьми з інвалідністю. П’ять років Наталя боролася із раком, та здолати недугу не вдалося

Жінка-свято — це про Наталію Мельничук. Завжди позитивна, доброзичлива, відкрита. Її бульбашкове шоу вражало не лише дітей, а й дорослих. Ми познайомилися в бібліотеці п’ять років тому. Її запросили на свято, яке організували для школярів. Вбрана в костюм чарівної феї, вона робила гігантські мильні бульбашки. Діти були в захваті. Вони не могли стримувати емоцій.

— Наталя була артистичною, скільки я її пам’ятаю, — розповідає Ірина Шахін, подруга Наталії Мельничук. — Ще зі школи вона завжди брала участь у всіх новорічних святах. У них в класі ціла компанія артистів була. Будь-яку роль вона грала на ура. Пізніше її з товаришами почали запрошувати на новорічні ранки, які робили в ЖДК (Клубі залізничників — авт.). Коли Наталя одягала на себе образ, вона повністю перевтілювалася. Це була вже зовсім інша людина.

Наталія Мельничук народилася і виросла у Козятині. Навчалася у школі №5. Саме там вони і познайомилися з Іриною Шахін. Коли почали товаришувати, Наталя була у шостому класі, Ірина — в п’ятому. Дівчата не лише дружили, а й грали в одній команді з волейболу.

— Вона завжди була командним гравцем, — продовжує Ірина. — Адже командна робота — це коли ти постійно страхуєш когось і швидко переключаєшся. Наталя це дуже тонко відчувала. Вона бачила, кого треба захистити, де слабший гравець. Після волейболу ми ходили разом додому. Я часто залишалася в бабусі і вона мене завжди проводила, бо жила з батьками біля Електромережі.

Наталія зростала у люблячій сім’ї, у них із мамою був дуже тісний зв’язок. Обидвоє батьків працювали в Електромережі. Хоч Наталя і захоплювалася сценою з дитинства, вирішила працювати з цифрами і, закінчивши школу зі срібною медаллю, спробувала вступити до Вінницького національного технічного університету, але не змогла скласти іспит. Щоб не втратили рік, пішла працювати до школи №5 вожатою. Наступного року їй вдалося вступити до політехніки. Вона стала бухгалтером і, як і батьки, влаштувалася працювати в Електромережу.

— Вона працювала в Електромережі 15 чи 20 років, але завжди хотіла почати займатися саме тим, що подобається, проте боялася, — продовжує Ірина. — Її синові Сергію було три чи чотири роки, коли вона вирішила робити бульбашкове шоу. Якось вона мені зателефонувала і каже: «Я знаю, що я буду робити — бульбашки». Вона почала, але певний час ще не звільнялася з роботи, бо боялася, але все виявилося добре. Вона повільно напрацьовувала базу клієнтів. Сценарій ніколи не готувала, завжди імпровізувала.

Свої бульбашкові шоу Наталія Мельничук робила не лише на дитячі свята, а й на жіночих зустрічах. Навчилася показувати фокуси. Була надзвичайно творчою і талановитою. Останні два роки у неї було нове захоплення — вона робила текстильні ляльки. А ще була членкинею громадської організації «Сонце в тобі», яка займається інтеграцією дітей з інвалідністю в суспільство. Допомагала вести справи, зокрема, бухгалтерію, працювала як волонтер, організовувала заходи для дітей з інвалідністю. І це все попри важкий біль — останні п’ять років Наталія боролася із раком.

— Тільки перед смертю їй сказали, що неправильно лікували, — каже Ірина. — Лабораторія, яка робила дослідження, помилилася з підвидом раку, а лікарі лікували згідно висновку лабораторії.

Наталія Мельничук була змушена відмовитися проводити розважальні шоу, адже це було надзвичайно складно фізично. Лише час від часу перевтілювалася в образ Бульбашкової феї для дітей своїх подруг. Вона перенесла декілька операцій. Остання була на легенях — Наталії видалили частину легень. Стан погіршувався дедалі більше. Наприкінці вересня вона потрапила до лікарні і вже не могла самостійно дихати. Її підключили до кисню.

— Її забрали в реанімацію і вона з реанімації вже не вийшла, — продовжує Ірина. — Вранці в п’ятницю, 20 вересня вона мені ще дзвонила. Вона була дуже стривожена, хоча останній час ми тільки переписувалися — вона вже не могла говорити.

Останній рік Наталія працювала бухгалтером в гімназії у Вінниці. Перед тим, як потрапити в лікарню, вона ще встигла закрити документацію по бухгалтерії, щоб колеги могли отримати зарплату. А вже наступного дня, 21 вересня вона померла.

— В ній було стільки добра і любові! Вона творила добро, але тихо. Це рідкість, тому що зараз дуже багато волонтерів, які волонтерять тільки для піару, а Наталя — це людина, яка творила добро. Вона дуже любила життя. Останні пів року я бувало скаржилася, що коли ми організовуємо заходи у жіночому клубі, мало приходить людей. Наталія завжди казала: «Люди не розуміють, що куди не звуть — треба йти». Бо вона скрізь хотіла піти, але вже не могла. Якби вона могла, вона б прокричала на весь світ: «Люди, живіть, поки ви можете. Бо в один момент цього всього не стане».

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.