«Він був святою людиною». Про отця Олександра

Отець товаришував з усіма священниками, які правили в селах на Козятинщині. На фото Олександр Бойко разом із Владикою Симоном, отцем Павлом, отцем Георгієм, отцем Сергієм та отцем Самсоном

• У п’ятницю, 30 вересня, минають 105 роковини від дня народження Олександра Бойка.
• За часів Радянського Союзу це був єдиний священник на весь Козятин.
• Він правив у крихітній капличці на ПРБ, бо жодної іншої культової споруди на той період у місті не було. А в роки Другої світової війни ледь не загинув від рук німців.
• Розповідаємо про знаного у Козятині отця

Усі, хто був знайомий із отцем Олександром, називають його світлою людиною. Він народився на Житомирщині. Після школи-семирічки вступив до духовного училища. Життєва стежка привела його на Київщину. Спершу служив у монастирі, потім — у Покровській церкві. Тут зустрів своє кохання — Валентину. Вона походила з родини священнослужителів. Одружилися молодята, коли вже йшла війна. Тоді на долю подружжя випало перше важке випробування.

Коли Київщина була під німецькою окупацією, Олександр із Валентиною переховувалися у монастирі. Гітлерівці зайшли на територію храму, зібрали усіх і погнали до вантажного поїзда. Наказали сідати у вагони і сказали, що повезуть усіх на розстріл.

У дорозі почався авіаналіт — поблизу Фастова вантажний вагон стали бомбардувати літаки. Отець Олександр разом із дружиною вчасно зістрибнули з вагона. Їм вдалося дістатися до Вінниці. Тут священник і залишився, став служити у храмі в Якушинцях, а згодом переїхав у Козятин.

На службу приїздили навіть із сіл

До нашого міста Олександр Бойко потрапив у 1950 році. Тоді його призначили настоятелем Свято-Духівського храму. Святиня збереглася до наших днів. Це крихітна капличка на території старого цвинтаря біля церкви Ікони Почаївської Божої Матері.

Протягом шести десятків років Свято-Духівський храм був єдиною культовою спорудою на території Козятина. Місця у каплиці було небагато, але на сповідь до отця завжди стояли довжелезні черги.

— Отець Олександр охрещував мою доньку в капличці, — згадує Людмила. — Іноді ми ходили до нього, дуже подобалося, яка він людина. Він був добрий, завжди вислухає. Сусіди всі мої до нього ходили. Тоді до церкви їздили в Бердичів, або у Вінницю, бо храмів було мало, але всі ходили до нього. Усі були про нього дуже хорошої думки. Він був приємний у спілкуванні.

Приходили на службу до отця Олександра не лише козятинчани. Людмила каже, її дідусь Кіндрат приїздив до храму із Журбинець. Він пройшов Другу світову війну, отримав важку травму, через яку втратив зір, та попри це щонеділі відвідував капличку.

— Дуже мало з села тоді їздили, — продовжує Людмила. — А дідусь помаленьку з паличкою йшов на зупинку, сідав в автобус і з села приїжджав на службу до отця Олександра. Бабуся весь час вдома, бо господарство було, діти, внуки. А дідусь знав, що йому треба в церкву, тому що батьки віруючі були, в церкву ходили.

«Його пророчі слова збуваються»

Після розпаду СРСР у Козятині стали відкривати нові святині. Тоді поблизу старої каплички побудували Церкву Ікони Почаївської Божої Матері. Олександр Бойко правив у цьому храмі разом із отцем Анатолієм Волохатим. На той момент отець Олександр був уже поважного віку.

— Ми з ним товаришували багато років, — розповідає Віктор Кльоц. — Сім’я отця Олександра і матушки Валентини була суперінтелектуальна. Настільки в них ясною була завжди думка на всі житейські справи. Хоча він був на багато років старший від мене, але завжди називав мене на ім’я і по-батькові, тому що ми поважали одне одного. Він говорив мені не раз: «Подивитесь, Віктор Андрійович, прийде час і в Україні церкви об’єднаються». І його пророчі слова вже фактично збуваються.

Олександр Бойко і його дружина Валентина були глибоко духовними людьми. Матушка полюбляла писати вірші. Вони прожили душа в душу багато років, виховали двох чудових синів. Ставилися до людей з любов’ю.

— Думаю, не скоро в нашому містечку з’явиться такий священник, — додає Кльоц. — Він віддавав свою душу, енергію для служби Богу, для нас, людей, яких він навчав, розказував. Він дуже був цікавий і як священник, і як людина.

«Був батюшка пастви»

На службу до церкви отець завжди ходив пішки. Знайомі розповідають, що одного дня, коли йшов до храму, його спіткало нещастя. Олександр Бойко йшов через службовий перехід біля вокзалу. Так сталося, що його вдарило електровозом. Він травмував голову, але видужав.

В останні роки життя отця Олександра дуже підкосило здоров’я. Та попри це він проводив обряди і таїнства, приходив читати молитви. Коли у Козятині відкрили Музей історії міста, Олександр Бойко освятив заклад.

— Він був святою людиною. Таку рідко зустрінеш, — каже директор музею Лілія Макаревич зі сльозами на очах. — Він був універсальний, європейський священник. Ставився до релігії по-сучасному. На сповіді він ніколи не вичитував, він по-батьківськи це робив. Дійсно був батюшка пастви. Вже ледь-ледь ходив, коли освячував музей, і був дуже щасливий, що його запросили. Отець Олександр був незвичною людиною, і матушка Валентина теж. Як вони одне одного поважали!

Був найстаршим священником Вінниччини

У 2001 році отцю Олександру Бойку присвоїли звання Почесного громадянина міста Козятин. Наразі він єдиний серед усіх священників нашого міста, кого удостоїли цього звання.

Через одинадцять років серце Олександра Бойка зупинилося. Він помер на 95 році життя і на той момент був найстаршим священником Вінницької області. Відспівали отця Олександра у Лемешівському чоловічому монастирі, а поховали на центральному кладовищі Козятина.

Читайте також:

Про отця з Глуховець, що рятував село під час епідемії тифу

«Я не буду правити, тільки церкву не чіпайте». Про отця з Іванковець, який врятував святиню

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.