«Я пішки йшла 11 кілометрів з дитиною на руках». Історія козятинчанки, яка виїхала за кордон

• Марина (ім’я змінене) вже більше місяця мешкає у Німеччині. Їхати на чужину жінку змусила війна.
• Спочатку планувала залишитися у рідному Козятині, але згодом твердо вирішила — треба збирати дітей і тікати.
• Через що довелося пройти нашій землячці, поки вона виїхала, і як вона зараз облаштовується на новому місці?

Молода мама Марина виховує п’ятьох чарівних донечок. Їх імена ми не називаємо, так само як не вказуємо справжнє ім’я козятинчанки, тому що на це є свої причини. Через повномасштабне вторгнення рашистів жінка мусила покинути все і поїхати разом із дітьми за кордон.

— Я до останнього не хотіла, на цьому наполягав мій перший чоловік, батько моєї старшої доньки, — розповідає Марина. — Коли почалася повномасштабна війна, він зателефонував мені і сказав: «Або ти виїжджаєш із дітьми за кордон, або я забираю свою дочку і вона житиме в Бельгії з моєю дружиною і дітьми». Я вагалася, чи їхати чи залишатися. Спочатку вирішила, що нікуди їхати не буду. Але потім був приліт у Вінниці, іншого дня, коли була тривога, у мене в хаті затрусилися всі вікна і двері. Тоді я зрозуміла, що він має рацію — треба їхати.

Перший поїзд навіть не спинився

Страх за життя своїх дітей спонукав героїню нашої історії наважитися виїхати за кордон, адже, на жаль, жоден куточок нашої країни наразі не є стовідсотково безпечним, навіть глибокий тил. Яскравий доказ цьому те, що наше місто вже двічі було під ракетним обстрілом.

Марина вирішила їхати до Німеччини. Вибір впав саме на цю країну, тому що у мами нашої співрозмовниці там мешкає знайома. Тож жінка зібрала речі, зібрала дітей і подалася в дорогу. За компанію з Мариною поїхала сусідка зі своєю дитиною. Про те, що їде, наша землячка сказала лише найріднішим — батькам, сестрі і бабусі з дідусем.

Спершу треба було виїхати з Козятина до Львова. У мирний час це зробити простіше простого — купуєш квиток, сідаєш на один із поїздів, вісім годин і ти вже у місті Лева. Втім у війну не все так легко.

►Коли наша землячка виїжджала за межі України, такою була черга на нашому кордоні

►Лишень уявіть, як у цій тисняві почувалися діти

— В ранковий поїзд, який йшов о 8-ій, ми просто не сіли, — згадує молода мама. — Він проїхав через наш вокзал і навіть не спинився. На наступний поїзд ми ледве протиснулися. Людей у вагоні було дуже багато. Ми всі були там як оселедці в банці. Ніде було навіть ногою ступнути. Коли приїхали до Львова, там теж було дуже багато людей. Ми пішли шукати автобус, щоб виїхати до кордону з Польщею. Перші автобуси, які ми знайшли, були платні. Ціна на квиток змінювалася щопівгодини. Я знала, що мають бути безкоштовні автобуси, тому ми пішли шукати далі. Знайшли. Там була велика черга з людей. Нам довелося чекати кілька годин, поки ми сіли в автобус. Та й те мені пощастило. У черзі стояв чоловік. Підійшов до мене тероборонівець, підвів до того чоловіка, питає його: «Це ваша дружина з дітьми?» Чоловік відповів: «Ні». «Так, це ваша дружина і ваші діти, інакше ви в цей автобус не сядете», — сказав військовий. Так ми і виїхали. Коли ми приїхали до кордону, довелося йти через нього пішки. Я йшла 11 кілометрів з дворічною дитиною на руках.

«Поляки дуже добрі люди»

У Польщі козятинчанка з дітьми залишилась на дві доби. Спершу була у місті неподалік від кордону з Україною. Вона не сиділа, склавши руки, а допомагала волонтерам. Каже, вони настільки потоваришували, що коли настав час їхати, було навіть прикро прощатися.

— Поляки дуже добрі люди, — продовжує козятинчанка. — Ми навіть як після Перемишля на другий день потрапили до Варшави західної і взяли вже квитки на Берлін, нам не було де спати, а за гігієну взагалі мовчу. Та напевно сам Господь змилувався над нами! До нас підійшов незнайомий чоловік і запитав, чи в нас є де жити? Він нам хотів із помешканням допомогти, але ми відмовились і розказали нашу ситуацію. Тоді він попросив нас зачекати до вечора і сказав, що він нас забере. І дійсно, він із ще одним чоловіком приїхав і нас забрали до Європейського центру музики та мистецтва. Там у них саміти та з’їзди відбуваються. Центр сам прекрасний, він як готель із номерами. Там дійсно є номери, де живуть в кімнаті по три людини, із ванною кімнатою. Було також багато українських жінок із дітьми. До нас ставилися пречудово, навіть нагодували. Ми там одну ніч переночували і вони нас вранці відвезли на вокзал, допомогли знайти ту колію, яка нам потрібна. Ми їм дуже вдячні були за те, що вони для нас зробили.

Почала вивчати німецьку

Поїздом Марина з дітьми дісталася до Німеччини. Перший час жінка знайшла прихисток у будинку маминої знайомої. Вона ж допомогла з пошуком соціального житла, де зараз мешкає наша землячка. Каже, сама не очікувала, що вдасться заселитися у соціальне житло, бо готувалася до того, що доведеться бути в таборі для біженців. Зараз козятинчанка разом із дітьми мешкає у Швебіш Галль.

Тут повсюди можна побачити українські прапори, навіть біля адміністративних будівель. І так у багатьох куточках Німеччини. «Наш прапор заполонив усю країну, і так не лише тут, а й в інших країнах Європи», — каже про це Марина і додає, що німці підтримують Україну. І це дає наснагу. Жінка вже потроху пристосовується до життя на новому місці.

►Адміністративна будівля у Швебіш Галль. Поруч із прапором Євросоюзу жовто-блакитний стяг

— Я отримую соціальну допомогу і на себе, і на кожну дитину, — каже наостанок козятинчанка. — Але вічно допомагати ніхто не буде, я це розумію. Тому зареєструвалася у центрі зайнятості, буду шукати роботу. Зараз ходжу на курси німецької, бо без знання мови працювати ніяк не вийде. Дуже шкодую, що коли була в школі, нам не викладали німецької мови. Але я вже починаю говорити. Про нас із дітьми вже і сюжет на телебачення зняли. Вони робили програму про українських біженців. Я зовсім не шкодую, що поїхала, принаймні тут не страшно.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.