«Всеньке село за ним плаче». Пам’яті нашого Героя Олега Шарая

• Минає 40 днів як Самгородоцька громада втратила Олега Шарая.
• У перший тиждень вторгнення він долучився до лав війська і вирушив на Донеччину, де потрапив під артилерійський обстріл.
• Востаннє рідні чули голос Олега за день до його загибелі. «В мене все добре», — сказав він тоді матері

Олег Шарай народився і все життя прожив у Збаражі. Ходив до місцевої школи. Був старшим сином у сім’ї і чудовим старшим братом.

— У мене ще є молодший син, — розповідає Віра, мама нашого Героя. — У селі весь час ними всі захоплювалися, бо вони ніколи не сварилися, ніколи нічого одне одному кривого не казали. Вони були справжні рідні брати. Я на роботі робила землевпорядником, чоловік на тракторі, на комбайні. Колись і до двох годин ночі працювали. То сини в мене все робили. І посуд був за ними, бо я на постійній роботі, то в Козятин, то ще куди поїду.

Ще малим хлопчаком Олег почав куховарити. І готував він не простенькі страви нашвидкоруч, аби було що поїсти, поки мама на роботі, а випікав навіть торти. А з цим же треба добряче погратися — спочатку приготуй правильно тісто, щоб коржі не впали під час випічки, почаклуй із кремом. Словом, на кухні він почувався впевнено.

Закінчивши восьмирічну школу, Олег подався до Козятина, де вивчився в училищі на чергового по станції. Потім пішов в армію, втім навіть після служби залізничником так і не став. Душа у нього тяжіла не до колій, а до поля.

— Він тільки марив трактором і на цьому все, — згадує Віра. — У нас батько на тракторі, дід на тракторі і брат його також був на тракторі. Брат хотів забрати його в Луганськ, на митницю влаштувати, ще хотіли його у Києві на митницю влаштувати. Як прийшов з армії, приходили з міліції, щоб ішов у міліцію, бо він у прикордонних військах служив. Він нікуди не захотів іти, тільки на трактор і все. То його мрія. У нас був свій домашній трактор, він вмів їздити. Потім він перездав на права.

Олег подався на роботу у колишній колгосп «Прогрес». Так і пропрацював на тракторі 27 років. Мама каже, син жив своєю роботою.

— Він такий був, що нікому не міг відмовити, — каже Віра. — Як йому сказали, що стільки роботи треба зробити, він і буде робити. Хоч і до ночі, але виконає.

За кілька років наш Герой зустрів свою долю — Аліну. Вона також зі Збаража. Освідчився коханій і взяв із нею шлюб. Вони прожили разом 22 роки, разом виховали дочку, яку Аліна народила ще до зустрічі з Олегом.

— Він сім’янин був хороший, — каже мама нашого Героя. — Виховав дочку як свою рідну. Ніколи їй нічим не дорікнув, ніколи нічого поганого не сказав. Він був дуже доброю людиною, всеньке село за ним плаче.

Олег Шарай був не лише хорошим батьком, а й став прекрасним дідусем, не міг натішитися двома онуками. Він купив машину і навіть квартиру у Вінниці, але переїжджати туди не схотів. «Він вроджений для села», — так каже про нього мама. Нікуди не хотів їхати, поки не вийде на пенсію. Та покинути улюблене поле змусила повномасштабна війна. Ще в далекі 90-ті чоловік служив у селі Шегині на Україно-Польському кордоні, мав звання старшого прапорщика. Тож коли оголосили мобілізацію, його викликали до військкомату.

— Сказали, щоб чекав повістку, а потім із села викликали, — розповідає Віра Шарай. — Він пішов, зразу пройшов комісію і сидів на телефоні. Я йому зібрала речі, бо дружина у Вінниці і я думала: «А раптом викличуть». Його так і викликали — об 11 сказали, що на першу годину дня треба прибути. Я позбирала все у рюкзаки і так його відізвали, і він пішов, другого березня забрали його у військкомат з речами.

Щойно мав змогу, чоловік виходив на зв’язок. Телефонував рідним раз на три-чотири дні. Хоч і не міг довго говорити, та принаймні встигав сказати, як він.

— Останній раз другого травня подзвонив, — згадує Віра. — В його дочки був день народження. Подзвонив, привітав її. І з дружиною потім поговорив. Потім до мене подзвонив, сказав: «Мамо, у мене все добре». Я кажу: «Синочку, бережи себе». Він каже: «Добре» і відключився. Вони там не могли на передовій дзвонити, бо їх вираховували. То він так одну хвилиночку має вільну, подзвонив — і все.

Наступного дня після тієї телефонної розмови Олег загинув. Їх підрозділ, який перебував на Донеччині, накрили «градами». Наш земляк отримав важкі поранення, несумісні з життям. Він був на першій лінії, хоча до останнього запевняв рідних, що буде не на передовій.

— Їх відпустили були на добу за тиждень до того, як мали вже відправляти на Донецьк, — згадує Віра. — Він прийшов до мене. Я стою, дивлюся. Він каже: «Чого ти так, мамо, дивишся на мене?» Я кажу: «Синочку, я так за тебе переживаю!» А він каже: «Мамо, не переживай, нас не поставлять на першу лінію, нас поставлять на третю». А вийшло навпаки. Бо він казав, що вони резервники. А поїхали туди і поставили їх на першу лінію з автоматами і кулеметами.

Під час обстрілу одну ногу Олега відірвало, іншу покалічило. Уламок від артилерійського снаряду потрапив чоловікові під підборіддя і пошкодив кровоносну судину. Його намагалися транспортувати до лікарні у Дніпрі, але не встигли — масивна кровотеча не дала медикам жодного шансу.

Олег Шарай загинув 3 травня. Йому було 47 років. За тиждень громада провела Героя в останню путь і назавжди попрощалася із мужнім воїном, який став на захист України.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.