Повернувся додому через два роки полону. Історія захисника «Азовсталі» з Козятина

• Незламний. Артем Дмитренко — старший солдат, військовослужбовець-строковик.
• Мужній та хоробрий 22-річний воїн разом із побратимами стояв на захисті Маріуполя і до останнього боронив «Азовсталь». Потім полон… Два роки і три місяці… Був в Оленівці, у виправній колонії Свердловська.
• Як пережив ті важкі дні, що надавало сили і що вперше сказав, ставши на рідну землю?

На День Незалежності України Координаційний штаб з питань поводження з полоненими повідомив про звільнення з російського полону 115 військових, серед яких семеро хлопців з Вінниччини. Повернувся додому і військовий з Козятина Артем Дмитренко. Нагадаємо, усі врятовані під час крайнього обміну полоненими — це військовослужбовці-строковики, зокрема і ті, які потрапили у полон у перші місяці повномасштабного російського вторгнення у 2022 році.

Серед таких і наш земляк, старший солдат військової частини 3057 Артем Дмитренко. Йому — 22. Народився та виріс у Козятині. Тут навчався у школі, потім вступив до Козятинського залізничного училища, став провідником. Та за професією пропрацював недовго. Пішов служити. До строкової служби приступив 19 листопада 2020 року. Служив у місті Маріуполь. Був у самому пеклі війни…

— Ми стояли, скільки могли, там, потім надійшов наказ припинити оборону «Азовсталі», задля збереження життя воїнів, — згадує Артем. — У полон я потрапив 17 травня 2022 року.

У перший день нас відвезли в Оленівку. Хлопців туди привозили щодня, до 22 травня. Там ми знаходились до 10 червня. Коли були вибухи, на той момент мене вже там не було, перевезли у Свердловськ.

Нагадаємо, у ніч на 29 липня 2022 року на території колишньої виправної колонії в окупованому селищі Оленівка в Донецькій області стався вибух. Будівля, у якій окупанти утримували виведених із території «Азовсталі» в Маріуполі українських військовополонених, зруйнувалася. Тоді під час теракту у в'язниці загинули понад 50 українських військовополонених, ще десятки дістали поранення…

Два роки і три місяці наш Артем Дмитренко перебував у російському полоні, у виправній колонії. Саме у Свердловську знаходився до обміну. Каже, що з його військової частини ще було 25-27 людей. Усі живі, але наразі не всі повернулися додому. 

За весь час перебування у полоні, рідні Артема не знали, де він. Вдома всі ці важкі дні розлуки і невідомості його чекали мама, тато, бабуся та сестра з маленькою племінницею. Можна лишень уявити, що вони відчували, скільки пролили сліз, проговорили молитв та пережили хвилювань.

— Зв'язку не було, звістки не міг подати ніяк, — розповідає Артем. — Тільки ті, хто повертався з полону додому, тільки через таких людей міг передати рідним, де я і що зі мною.

Стосовно самого перебування у полоні. У розмові на цю тему Артем був стриманий та неговіркий, але конкретний у своїх висловлюваннях. Процитуємо кілька реплік.

— Що не давало здатися, надавало сили? — запитали ми у Артема.

— Віра і надія.

— Де жили, де спали, що їли, чи лікували, якщо хворіли?

— Жили у бараках, їли нормально. Взимку привозили вугілля, яким ми опалювали самі приміщення. Була санчастина, нас туди возили і отримували ліки.

— Допитували?

— Так, приїздили і викликали на допит.

Далі запитали у Артема, як дізнався, що його беруть на обмін полоненими.

— Перед обміном до мене прийшли і сказали: «Збирайся, ти їдеш». Це було 22 серпня. Куди саме мене забирають, я не знав. На самий обмін нас забрали наступного ранку, 23 серпня. Уже тоді я дізнався, що полон для мене скінчився. 

Наших хлопців на обмін везли в автобусі. Обмінювали у Чернігові.

— Нас зустрічали… Ці відчуття не передати, —  ділиться своїми враження Артем. — Найперше, що було — мені сказали: «Слава Україні!», а я сказав: «Героям Слава!». А потім у мене був дзвінок з мамою. У неї 23 серпня був день народження і я дуже хотів повернутися саме в цей день, але трішки не встиг. Та сюрприз все одно вдався.

І справді, для мами полоненого сина-військовослужбовця це найкращий та найцінніший подарунок. Від усієї душі радіємо разом з вами!

Ми спілкувалися з Артемом приблизно через тиждень після обміну. Це було у п’ятницю, 30 серпня. На той момент він знаходився у столичному госпіталі на відновленні, вдома, у рідному Козятині ще не був. Але рідні і близькі йому люди приїздили у Київ. Каже: «Ми зустрілися, обнялися». На запитання, які плани на майбутнє, сказав: «Планую знову стати в стрій».

Ось такі вони, наші воїни ЗСУ — справжні патріоти, витривалі, впевнені в своїх силах, мужні та відважні. Хочеться, щоб усі вони були завжди біля своїх рідних, під мирним небо нашої неньки-України

Читатйе також:

Наш земляк солдат Володимир Білецький отримав грамоту за сумлінну службу

У Глухівцях провели благодійний захід. Зібрали 5 тисяч гривень для пораненого бійця

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.