На День батька організували другий мітинг, щоб нагадати про зниклих безвісти і полонених

• Ще одна акція-нагадування про зниклих безвісти та полонених відбулася у Козятині.
• Мешканці громади зібралися вранці у неділю, 15 червня

Із прапорами та плакатами козятинці прийшли на площу. Це вдруге тут проходить акція-нагадування про зниклих безвісти та полонених. О 9:00 оголосили загальнонаціональну хвилину мовчання. Дві учасниці мітингу вийшли на проїжджу частину вулиці Героїв Майдану з плакатом «Зупинись, віддай шану Героям». Після хвилини мовчання розпочався мітинг. Ведуча Ольга Безпалько зачитала імена військових із нашої громади, які зникли безвісти.

Як і попереднього разу, кожен учасник акції міг висловитися. Першою до мікрофона вийшла Тетяна Кашперовецька. Її брат, Анатолій Кубай, зник безвісти на Покровському напрямку два місяці тому.

— Ми щодня прокидаємося з думкою, що з ним, — каже Тетяна. — Один раз розпач, руки опускаються, а другий раз надія. Але нехай буде надія для нас усіх. Ті, хто чекають з полону, нехай дочекаються якнайшвидше. Ті, хто не знає, що з їхніми близькими, нехай отримають дуже гарну новину, що вони живі.

Тетяна Кашперовецька наголосила, що рідним, у кого є зниклі безвісти чи хто втратив близьку людину на війні, дуже боляче дивитися, коли в соцмережах люди виставляють відео зі святкувань. І попросила владу звернути увагу і вплинути на те, що в закладах влаштовують вечірки та святкування занадто гучно.

Валентина — дружина Володимира Покушанова. Козятинець зник безвісти на Курському напрямку. Вона чекає на чоловіка разом із дворічною дитиною, яка щоранку дивиться на портрет татуся.

— Мій чоловік був переведений в 95 бригаду 26 січня, а вже 11 лютого він вийшов на Курськ, — розповідає Валентина. — Як за такий короткий період людина стала десантником і її відправили на Курськ? Хто дасть нам відповідь? Чому всі мовчать? Чому командування закриває рота тим, хто був біля мого чоловіка? Чому в актах службового розслідування не вказують тих, хто вийшов з позицій, а вказують тих, хто зник безвісти або навіть гірше, загинули? 

Виступила на мітингу і Тетяна, ініціаторка мирної акції. У неділю, 15 червня минуло рівно два з половиною роки, відколи зник безвісти її чоловік Олексій Гуменюк, боєць 46-ої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ.

— Ми сьогодні звертаємося до влади України, — каже Тетяна. — Не залишайте нас у темряві, не ховайтеся за статистиками та бюрократією. Дайте відповіді тим, хто чекає. Поясніть, чому за два з половиною роки ми так і не отримали інформації про долю наших рідних? Чому пошуки наших рідних падають тільки нам на плечі? Ми звертаємось до військового командування, до частин, які відправили наших чоловіків, синів, братів на війну, а не повернули назад. Ви брали їх під свою опіку, ви знали, куди ви їх направляєте, ви маєте знати, що з ними. Якщо не знаєте, значить шукайте. Кожен боєць — це не одиниця, а людина, яку чекають вдома. 

Син Валентини, Микола Дячук, зник безвісти ще у жовтні 2022 року. Відтоді про Миколу і про чотирьох його побратимів нічого не відомо. Куди б не зверталася Валентина — жодної інформації не надають.

— Червоний хрест щось трохи почав робити, а так тиша, — каже жінка. — Останній раз приїхали на зустріч у Вінницю, розказали, що вони нічого не роблять, а деякі зовсім не приїхали, все онлайн. Оце така відповідь нам — тримайтеся. Скільки можна триматися?! Та вже робіть щось, заради Бога. І кожен раз все більше і більше безвісти зникли. І нікому не потрібні вони, крім родини. Ми хочемо, щоб повернули наших дітей. Ми їх ростили не для держави, ми ростили їх для себе, але держава про них ніяк не піклується. Не піклується ні про батьків, ні про дітей, ні про жінок, ні про кого.

Роман Дерелюк зник безвісти 23 березня. Їх із побратимами було 35. І про них також жодної інформації невідомо.

— Чому про полонених Вагнера ніхто ніколи не говорить? — каже сестра Романа. — Куди не звернешся, кого не запитаєш, усе, що стосується Вагнера якесь зашифроване. Чому за два з половиною роки нікого з Вагнерівців не міняють? Обміни проходять, але хлопців додому не повертають. Тридцять п’ять людей наче розчинилися в повітрі в один день. 

Сестра зниклого безвісти Руслана Гончарука сказала, що це вже друга акція, а ніхто з представників влади не підтримав родини зниклих безвісти і полонених навіть словесно. Виконуючої обов’язки міського голови, секретаря міської ради Ірини Репало цього разу на мітингу не було, але був присутній керуючий справами виконкому Костянтин Марченко. Він виступив від імені влади Козятинської громади. Костянтин Марченко наголосив, що міська рада не стоїть осторонь, адже влада міста є співорганізаторами як першої, так і другої акції.

— Я цілком поділяю ваш біль і розумію, що влада робить занадто мало, — сказав Костянтин Марченко. — Я не скидаю з себе відповідальності. Є повноваження центральних органів влади, а є повноваження органів місцевого самоврядування. Як на мене, ні перші, ні другі не роблять все для того, щоб ваш біль був менший. Схиляю голови перед всіма загиблими, хто не повернувся з цієї війни. І вірю, що ваші рідні і близькі обов'язково повернуться.

На цьому мирна акція завершилася.

 

Читайте також:

«Полон вбиває, мовчати — це значить нічого не робити»

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.