Найпростіша операція це апендицит, найскладніша – апендицит

Лікарська династію розпочав хлопчина з села Нехворощ Андрушівського району з родини колгоспників. Поштовхом до того, що відмінник після семилітки вступив до Житомирського медичного технікуму Василь Семенович вважає одну не зовсім приємну історію:
— У нас біля села до війни базувався такий собі польовий аеродром з десятком літаків. При навчаннях, ними був загублений взривач від бомби. Я його знайшов. Почав крутити, крутити. І просто в руках він взірвався. Так я в десять років отримав каліцтво, — розмірковує лікар і продовжує: — А може і не це, бо я бачив, що в той повоєнний час багато людей потребували медичної допомоги
Медична практика розпочалася у Львівській області в селі Жабокричі, куди Василь Семенович був направлений створити фельдшерсько-акушерський пунк. І добре пам’ятає, що приходилося шприци кіп’ятити у алюміневій каструлі.
Далі три роки армії. І лише після неї прийшло таке осознане переконання, що потрібна вища освіта: «Буду поступати у медичний інститут». Для цього прийшлося попрацювати - це і робота у медпункті, і навчання у десятому класі вечірньої школи. За день долалися багато кілометрові дистанції на велосипеді з одного населеного пункту в інший, а в дощову погоду і велосипед на плечах добирався додому.
Мабуть, тому в подальшому відданий товариш і теж хірург Павло Семенович Ніколенко, прийняв худющого високого абітурієнта до Вінницького медичного інституту Василя за злодія. Знань було достатньо, щоб поступити з першого разу.
Доля розпорядилась стати хірургом
— Практику проходив в селищі Комсомольське. Головний лікар Іван Григорович Данилюк придивився до мене і сказав: «Якщо станеш хірургом, то заберу до себе у лікарню». Це було не просто отримати направлення в таке місце. Цій людині завдячую у становленні себе, як професіонала. Навчав мене грамотно і навіть жостко, але по ділу. Ось тут я став уже хірургом. Головне це поставити вірний діагноз. Самі розумієте ніяких технічних обстежень. Саме вагоме — це аналіз крові. Організація медицини в ті роки була сама прогресивніша в світі.
Перехід на роботу у Козятин
Декілька разів до Комсомольської лікарні навідувався обласний хірург Олександр Іванович Столяренко. І, можна сказати, що не запропонував, а настояв на тому, щоб молодий хірург з дружиною Ольгою Митрофановною Мельниченко, відомою лікарем-гінекологом, яка своєю відданістю роботі залишиться в пам’яті не одного покоління мешканців міста, переїхав до Козятина. Не хотілося покидати обжите місце, навіть, дітям. Син Віктор та донька Олена вже тоді були школярами.
— І з 1977 року до 1992 року завідував хірургічним відділенням районної лікарні. Об’єм роботи, який виконував абсолютно спокійно раніше став потім не під силу. Тому у віці трьохрічного пенсіонера здав свої повноваження і просто залишився працювати хірургом, і ще пізніше онкологом. Зараз у хірургічному кабінеті проводжу амбулаторні операції.
Старався до людей відноситися по-людські. Ось приходить, наприклад, старенька бабуся. Руки покручені від важкої роботи. Я знаю, що їй я допомогти можу лише, виписавши безболісне. Ця людина хоче, щоб її уважно вислухали, вилити все, що зібралось на душі за багато років. Я слухаю. І завжди радий, що цим людині допоміг.
Найважче у роботі хірурга це безсонні ночі
— Якщо ще один-два нічних виклики на тиждень, то можна було пережити, а ось три та ще підряд, то тут іноді задумувалися з дружиною про вибір професії. Дуже вже хотілося виспатися, бо скільки б часу не йша нічна операція, а вранці на роботу. Для мого сина Віктора це стало вирішальним фактором, щоб не піти в медицину. Він говорив: «Я вночі хочу спати.»
Сім’я і робота були нероздільні
Василь Семенович не може сказати, що не робота, а сім’я була на першому місті у житті. Та своїми дітьми і вже внуками гордиться: «У батьків перейняли головне – це відповідальне служіння народу». Внук Руслан Шавлюк, закінчивши четвертий курс медичного університету вже разом з батьком відомим хірургом Олександром Шавлюком провів декілька операцій. Про молодшого Влада дев’ятикласника можу сказати: Приймає найактивнішу участь в КВН школи №4. Сергій Мельник, закінчивши юридично-економічний факультет Львівського університету, успішно пройшов співбесіду у Києві на роботу. Іринка, після закінчення аграрної академії, зараз у декреті з шестимісячною Дашенькою.
Використовуємо найменший шанс
— Операції за степенем ризику поділяються на п’ять категорій. І остання степінь це операція «по життєвим показникам» і це значить, якщо не зробити операцію, то людина помирає. Якщо зробити, то п’ятдесят на п’ятдесят, а може і менше. Де шансів практично не має. Є лише один відсоток і за нашими хірургічними канонами ця операція називається операцією «отчаяния». У хірурга були і будуть такі операції. Часом дійсно у людини практично ніяких шансів на життя, але помаленько, помаленько і своїм ходом іде додому. Нерідко і навпаки.В хірургії менше помирає людей, ніж в реанімації чи терапії. У нас три чотири людини на рік. Смерть, звичайно, це трагедія. Морально це дуже важко.
На це я надивився, працюючи потім онкологом. У хірургів є таке повір’я: «Хірург помирає разом з хворим, якого поховали, а лікар знову воскресає, щоб не дати піти з життя іншій людині». На перший погляд проста операція є завжди не передбачуваною. І тому я добре запам’ятав настанови своїх вчителів: «Поганий той хірург, який при найменшому хірургічному втручанні переконаний, що все буде добре». Кожна людина не тільки зовні, але й анатомічно відрізняється одна від одної. Все прораховане до дрібниць в одну мить перекреслюється і далі дієш за обставинами.