Святині (паломницькі місця)

Свято-Преображенський храм 

с. Поличенці

Адреса: 22110 с. Поличенці, Козятинський р-н, 
     Вінницька обл.

Настоятель: Дудник Михайло Володимирович

Осередком духовності та однією з найстаріших пам’яток архітектури у Козятинському районі є Свято-Преображенська церква у с. Поличенці, історія якої сягає 18 ст. Сьогодні цей храм називають шедевром архітектури, яких в Україні небагато. Тому й не дивно, що пам’ятка архітектури стала номінантом «Перлини Поділля» в рамках конкурсу «Сім чудес Вінниччини».

 Історія храму нерозривно пов’язана з історією села. Відоме ще з 16 ст. містечко Поличенці входило до складу Бердичівського повіту і належало довгий час польським магнатам Тишкевичам. У 1750 р. Поличенці отримав у спадщину Франтішек Казимеж - син Януша Хоєцького, воєнноначальника «українських полків». Франтішек Казимеж, намісник Київського воєводи, був комендантом Бердичівської фортеці та «… дуже набожною, ревнивою у вірі людиною». Знаходячись на вершині військової кар’єри, він побудував у Поличенцях «новую, каменую, ныне православную, в прошлом униатскую церкву». Це була церква Преображення Господнього, кам’яна, з дерев’яною старою дзвіницею. По штату вона віднесена до 6-го класу. Землі мала 43 десятини. Побудовано православний храм на місці колишної дерев’яної церкви в ім’я св. Онуфрія, якій в 1778 році була дана із Риму індульгенція. На жаль, рік будівництва церкви потребує подальшого дослідження, оскільки в інших джерелах датується 1760 і 1770 рр. Загальний вигляд плану споруди

 «у вигляді корабля» зберіг риси трьохчастинної безстовпної дерев’яної церкви, що має три зруби, з’єднаних за напрямком зі сходу на захід. Такий стиль не був характерним для кам’яних будівель.

Цікавою особливістю цього храму є й те, що восьмигранні обсяги других ярусів уписані не в квадрати  (найпоширеніший прийом будівництва), а в прямокутники, витягнуті в напрямку північ-південь (вівтар і центральна частина) та схід-захід (бабинець). Таке планування зустрічається вкрай рідко, і пояснюється, імовірно, місцевими традиціями. Потрібно помітити і асиметричність, при зовні удаваній симетрії, є відмінною рисою архітектури цієї будівлі.

Унікальною особливістю будівлі є наявність внутрішньостінних коридорів на рівні другого ярусу, що ведуть до центрального куполу. Прийом використання внутрішньостінних коридорів більш характерний був для фортець, ніж для церковного зодчества. Враховуючи, що поблизу не було інших оборонних споруд, то розташована на високому пагорбі, оточеному болотами, з товстими стінами і вузькими вікнами Свято-Преображенська церква могла служити своєрідною фортецею, де, у випадку загрози, могло укриватися місцеве населення. Наймовірніше, що ідея церкви-фортеці належала саме Франтішеку Казимежу Хоєцькому, адже він був людиною військовою.

Триглавий храм складений із великорозмірного каменя і звичайної цегли, «важче 18 фунтів обпаленої». За свідченням парафіяльного священика О. Краснокутського, що складав опис церкви, на багатьох цеглинах ставилося клеймо власника Франтішека Хоєцького. Згідно історичного опису Свято-Преображенської церкви її зводи були прикрашені шатровою покрівлею, яка була у багатьох дерев’яних церквах 16-17 століть. Дах церкви і купола, були криті залізом і пофарбовані в зелений колір. Після придушення антиросійського повстання 1830-1831 рр. царизм посилив русифікацію Правобережжя… У 1939 році багато греко-католиків на Правобережній Україні були вимушені перейти у православ’я.

Після того, як уніатська Поличенецька церква стала православною, братерству були передані угіддя, які раніше належали уніатській каплиці, цього ж села.

В 40-х роках 19 ст. до обох кінців будівлі пристроюються 6 масивних підпор контрфорсів, залишки яких збереглися в східній частині храму. У 1850 році дерев’яна дзвіниця при церкві прийшла в крайню старість і загрожувала руйнуванням. Відповідно до рішення духовного правління, у 1854 році був складений план будівництва нової кам’яної дзвіниці, підписаний архітектором Спарро та план дерев’яної огорожі навколо церкви.

Грошей на будівництво дзвіниці не зміг виділити ні церковний приход, ні власник села Хоєцький, що видно з його прохання «…полагодити дерев’яну дзвіницю, тому що будівництво нової дороге ». Нова дерев’яна 2-х ярусна дзвіниця «у новітньому стилі» і «готичному смаку», що обшита зовні залізом була побудована лише в 1878 році. Дзвіниця «6 сажень по висоті», стояла на кам’яному фундаменті «на відстані 3 дюжини від храму, на лінії від Заходу до Сходу». У ній 2 великі вікна і двоє двосхилих дверей, одні зовнішні, інші внутрішні. При дзвіниці було 6 дзвонів «не старіше 1840 року» і один розбитий «стародавній чавунний дзвін» без написів. Відповідно до відомості витрат грошових сум у Поличенецькій церкві, одночасно з будівництвом дзвіниці, були виділені гроші на утримання і ремонт церкви та на ремонт ризниці і церковного спорядження – 15 р. 83 к. У 1880 році священик П. Шостацький у доповідній записці духовному правлінню зазначив, що «у даний час при церкві є кошти на будівництво кам’яного притвору між церквою і новозбудованою при ній дзвіницею». Вирішено було розібрати «колишню уніатську каплицю, що хилиться до падіння», споруджену з каменю цегли для використання придатного матеріалу до запланованої прибудови притвору. Але ні в 1880 році, ні в наступному  притвор не був побудований, тому що прихожани не прийшли до спільної згоди на рахунок будівлі – одні бажають кам’яну, інші дерев’яну.

Каплицю розібрали навесні 1881 року і «придатний матеріал» вирішили зберігати для будівництва притвору. У 1892 році прихожани церкви пишуть скаргу в Духовне правління на священика Краснокутського, оскільки вони «довірили йому 440 руб. на ремонт парафіяльної церкви, але тепер, виявляється, що при церкві немає ні грошей, ні ремонту».  У рапорті Митрополиту Київському і Галицькому настоятель церкви Линчевський просить дозволу витратити наявні 454 р. 79 к. у зв’язку з невідкладною нуждою в укладанні нової підлоги, ремонт якої із заявою архітектора Яблонського у «вівтарній частині буде пов'язаний з порушенням Св. Престолу…».

Після одержання згоди, стара дерев’яна підлога була замінена бетонною почасти плитковою. Плитки «глиняні неглазуровані», були доставлені з Харкова, де куплені в магазині барона О.О. Бергенгейма. Св. Престол був поставлений на окремому кам’яному фундаменті. По всій церкві облаштовані гранітні сходинки й амвон. Навколо храму зведена залізна огорожа, за яку дехто Л. Гендлер одержав 57 р. 20 к. За «працю і ретельність по приведенню в благоліпний вид парафіяльного храму, а також за ретельність у вихованні дітей церковно-приходської школи…», священик Гліб Линчевський у 1904  р. був визнаний гідним архимандридського благословення.

Крім дерев’яного та кам’яного фундаментів одноповерхового будинку приходської школи, побудованого в 1901 р. на території церкви знаходилися дерев’яні стайні і возова для священика. При церкві була невелика бібліотека, в якій «знаходяться книги для читання призначених, 104 тома». Не було даних про зміну і ремонти, котрі робилися у будівлі Поличенецької церкви після 1903 року. Однак, завдяки збереженій в архіві ЛВІА метричної відомості церкви, можна одержати деяке уявлення про внутрішнє оздоблення інтер’єру.

Свято-Преображенська церква не була розписана, стіни її були оштукатурені і побілені. Відсутність у православному храмі 18 століття монументального живопису підтверджує його первинне «уніатське походження», з відмінною від християнства концепцією віросповідання.

На рівні другого ярусу по периметру церкви проходив цегельний карниз покритий гіпсовою штукатуркою, що трохи оживляє строгість інтер’єру. У вівтарній частині храму знаходився дерев’яний престол шириною 1 1/2 арш., дов. 1 3/4 арш., без яких-небудь написів на ньому. В одній із дверей, що ведуть в пономарню, у 1880 році була влаштована шафа для збереження священних посудин. Перед шафою містився образ Розп’яття Христа у срібній рамі. Головною прикрасою храму був різьблений дерев’яний іконостас, виконаний у 1850 році. Чотирьохярусний іконостас «12 аршинів висотою», котрий закінчувався в куполі, по ширині займав усю церкву та був виконаний у барочному стилі. Різьблені яруси його відрізнялися один від одного визолоченими багатоярусними карнизами. Дерев’яні фігури херувимів і ангелів були розташовані на карнизах і над царськими вратами. Гордістю церкви були дві ікони Богоматері з дитиною, що містилися в отворі, призначеному для Горнего місця. Ікони привезені в 17 ст. з Рима як індульгенція папи для церкви Св. Онуфрія.

Серед предметів прикладного мистецтва, що використовувалися при богослужінні, у церкві зберігалися: 3 капітальних, дуже старих кіоти; маленький потир у 5/8 височини; стародавні свічники, литі з міді. Відповідно до справи 1852 р. про передачу речей з уніатської каплиці, Свято-Преображенській церкві були передані «турецької срібної парчі риза-епітафія – 1, євангеліє в оксамитовому плетінні сріблом обкладеному визолоченими іконами, минулого сторіччя львівської печаті; срібні та мідні чаші з позолотою, дві останні були украдені в 1859 р. невідомими хижаками». У церкві зберігалися скульптури Св. Марії Магдалини, Св. Євангеліста Богослова, Св. Іоанна.

Після революції Поличенецька церква залишалася діючою, з 1925 року українською автокефальною. До 1929 р. при ній був постійний приход, потім служба велася поперемінно до 1949 року. Свято-Преображенська церква була не тільки свідком історії свого народу, вона була і його жертвою, тому що пережила мракобісся і розтерзання вандалами. Жителі села пам’ятають, як глумилися над Храмом Божим в 1929 р.: зривали та розбивали вщент древні ікони, топтали плащаницю, а коли не змогли зняти знамениті на всю округу дзвони – підпалили дзвіницю. У 1950 р. церква була повністю розграбована та закрита. Антихристи, не маючи нічого святого в душі, розібрали різьблений іконостас і його частини використали для спорудження кліток в колгоспному свинарнику.

У 80-х роках ХХ ст. настав час перемін. Нарешті державні мужі зрозуміли, що у селі є не просто стара будівля церкви, а унікальний пам’ятник сакраментальної архітектури, який потребує відновлення. Активну участь у відродженні храму прийняв голова місцевого колгоспу Шевчук О. П. Завдяки його ентузіазму та наполегливості Поличенецька церква офіційно отримала охоронну грамоту та була включена в список пам’ятників архітектури. Поличенецькому храму пощастило. На пам’ятник архітектури виділили необхідні кошти для реставраційних робіт. 
За справу взялися фахівці з ремонтно-будівельного управління «Вінницяреставрація» на чолі з Є. І. Остапенком. Зміцнили фундамент, стіни, купола виготовили з гальванопластики. Майдан навколо храму вимостили цеглою, як біля Володимирського собору в Києві.

В 1996 році від імені Української Православної церкви Київського Патріархату архієпископ Вінницький та Брацлавський Роман вручив церковні грамоти будівельникам та жителям села, які брали активну участь у відродженні храму. Внутрішні реставраційні роботи в Поличенецькій церкві просувались повільно, але не припинялися. І ось по їх завершенні у 1997 році знову пішли миряни до свого храму. Впізнати його тепер уже було важко. Бо на совість потрудилися реставратори та місцеві люди.

Престольне свято у 1997 році доповнилося незвичайною подією: заступник голови Козятинської райдержадміністрації М. М. Купчик, який свого часу чимало зробив, аби ця церква не була знесена, передав в урочистій обстановці отцю Богдану цінну реліквію – євангеліє, яким багато років тому користувалися у цьому храмі.

Має сюди повернутися й інша цінність – плащаниця, котрої, як мовиться немає. Дійсний витвір мистецтва, виткана золотими і срібними нитками, оздоблена камінням – була врятована у 1929 році. Протягом тривалого часу вона зберігається в надійних руках селян. Люди свято вірять, що плащаниця – «оберіг» села, символ їхнього добробуту і віри в майбутнє. Поличенецька церква Преображення Господнього – одна з небагатьох на терені району, що належить до Київського патріархату. В 1997 році під час перебування на Вінниччині сюди завітав Його Преосвященство Філарет та пообіцяв свою підтримку.
Свято-Преображенська церква увійшла до переліку 21 перлини Вінниччини.

Вражає і нині простота та суворість зовнішнього вигляду Поличенецької Свято-Преображенської церкви, яка після реставрації, оновлена та прикрашена, приймає парафіян з усієї округи.

    «БОЖЕ  ДЖЕРЕЛО»

Адреса: с. Вернигородок, Козятинський р-н, Вінницька обл.

    На окраїні дороги, де закінчується село Вернигородок, у напрямку на Білопілля, височіє панно з вичеканеним Ангелом, що сурмить та написом «Боже джерело».

   Ще не одне десятиліття губилося б воно у бур`янах за селом, якби не сон, що двічі приснився чоловіку з Козятина, повторившись із дивною точністю через тиждень-два. А коли випадкові люди ще й вказали на ту місцину, перед Олександром Івановичем постала справжня картина зі сну. Натрапивши на замулене джерельце, з якого ледь просочувалася вода, літній ентузіаст взяв благословення у місцевого священика, дозвіл у сільській раді –  і почав втілювати сон у життя.

    Відтоді джерело почистили, зробили дренаж, побудували альтанку, встановили купол з хрестом. Згодом наважилися на будівництво каплички та облаштування купальні.

     За Божим провидінням cлава про цілющі властивості води, яка допомогла здолати тяжку хворобу його благодійнику, швидко ширилася спочатку ближніми околицями, а потім полетіла далеко за межі Козятинщини. До джерела потягнулись стражденні за цілющою водою та надією…